Зіркові ведмежата

Зіркові ведмежата
У місячному небі, де мерехтливими фарбами сяють гірлянди зірок, жили зоряні ведмежата.
Цілий день вони спали у своїх ліжечках, згорнувшись у клубочок і посмоктуючи лапу, — точнісінько, як наші земні ведмеді. Проте щойно витрішкуватий місяць ледве визирав з-за горизонту, зоряні ведмежата прокидалися, гарненько вмивалися, чепурилися та ласували дрібкою зоряного меду й зоряного пилку, які їм охоче приносили зоряні бджоли. Потім вибігали кожен на власну зоряну доріжку, підіймалися на свої зоряні пагорби — та оглядали глибини зоряного неба.
Кожен з них проживав у своєму сузір'ї у різних місцях галактики, а інших небесних просторів не знав.
Вони милувалися кометами й астероїдами, захоплено роздивлялися ближні та дальні планети, грали із зірковими бджолами й місячними зайчиками, та взагалі весело проводили час. Але все ж, щоразу милуючись зі свого зоряного пагорба далекими обріями, кожен з них відчував дивний трепет.
«Цікаво: чи живе хтось он у тому далекому сузір'ї?» — замислювалася Умі.
«Світів так багато — невже я серед них одне-єдине зоряне ведмежа?» — не вірив Уго.
«От би зустріти десь серед зірок когось хоч трохи схожого на мене…» — мріяла Уні.
«Зоряні бджоли й місячні зайчики — хороші друзі, та все ж мені чомусь так часто буває самотньо…» — зітхав Упс.
«О, як мені хочеться стати зірковою мандрівницею! Нехай тільки ще трохи підросту…» — вирішила для себе Улі.
Так, милуючись небесними горизонтами, всі вони прагнули відправитися в далеку зоряну подорож — проте зважитися покинути рідний дім їм було страшно. І мама кожного з них застерігала від цієї витівки. Зрештою, вони були ще занадто малі, а в небі стільки небезпек! Дивись, задивишся — відразу ж засмокче в якусь чорну-пречорну діру…

Але ось одного разу, вдосталь награвшись з місячними зайчиками, Умі вибігла на свій зоряний пагорб, щоб, як завжди, помилуватися небом, — та зойкнула! Їй здалося, що одна зірка — яскравіше, ніж інші навколо — раптом їй підморгнула!
«Не може цього бути!» — здивувалася Умі. Вона міцно заплющила очі, струснула головою і знову подивилася на ту зірку. Що б ви думали?
Звичайно, зірка підморгнула їй ще раз.
Здивована Умі почала уважно роздивлятися цю зірку та всі інші навколо неї — і побачила… ведмежа!
Саме так: маленьке сузір'я — ведмежа з розкішних небесних глибин — підморгувало маленькому зоряному ведмежаті своєю яскравою зорею!
А неподалік, немов оберігаючи свого грайливого малюка, привітно усміхалася велика зіркова ведмедиця!
«Ось це так! — здивувалася Умі. — Велика і Мала Ведмедиці! Точно як ми з мамою: Ума та Умі! О, як мені хочеться з ними познайомитися! Як мені хочеться пограти з тим ведмежам!»
І зірка знову їй підморгнула, немов запрошуючи.
Тож, Умі зважилася: «Зрештою, це не так далеко…
Та ця зірка так яскраво світить, що збитися з дороги неможливо. Ану, збігаю я швиденько до того ведмежати, привітаюся, розгляну: що там і як, а потім відразу ж повернуся…».

Йти було зовсім не так близько, як спочатку здалося Умі. Вона вже неабияк втомилася, та й страшно було — але цікавість усе-таки була сильнішою за втому та страх.
Минаючи чергову небесну туманність, вона, врешті-решт, уже майже підійшла до того сузір'я — і раптом почула десь неподалік:
— Упс!
— Хто тут?! — насторожилася Умі.
— А ти хто? — почувся переляканий голос.
— Умі… — невпевнено прошепотіла вона. Потім подумала та додала: — Зоряне ведмежа.
— А я теж ведмежа… Мене звуть Упс.
— А мене — Уні! — почувся ще один голос, радісний.
— І ти теж ведмежа? — здивувалася Умі.
— Так.
— Та я теж, — на стежку вийшов кумедний ведмедик в ошатному капелюсі. — Я — Уго.
— А ще хтось тут є?
— І я… — боязко визирнула з-за туманності маленька ведмедиха з кумедним бантиком на голові. — Улі.
— А як ви всі тут опинилися? — показався на стежці Упс, загорнутий у великий пухнастий шарф.
— Ну… Мене ведмежа викликало, — сказала Умі.
— І мене…
— І мене…
— Він підморгував…
— Та хотів грати, — додала Уні. — Я так давно мріяла пограти з таким же, як я зоряним ведмежам… А виявилося, що вас тут навіть не один, а багато!
— І це чудово! — вигукнув Уго. — Нумо наввипередки! Хто першим добіжить до тієї зірки, яка нам моргала? — Та рвонув щосили.
Зіркові ведмежата охоче кинулися за ним, перевертаючись на бігу й скочуючись із зіркових гірок, як м'ячики.
— Вау! Яка краса! Дивовижно! — тільки й чулися їхні щасливі вигуки.

Раптом поруч пролітала старенька — поважна комета.
— Бач ти! — посміхнулася вона. — Було одне ведмежа, а тепер їх цілий сад.
— Друзі в гості прийшли, — усміхнувшись, сказала їй на це Велика Ведмедиця.
— О! Гості — це прекрасно, а друзі — ще краще. Я ось теж лечу в гості до друга…
І комета поважно рушила в небесну далеч.